Буцень Олег

Спочатку його звали просто Олежком, потім дядею Олегом, ніби дядею Стьопою, – був високий і худий, від чого здавався ще вищий, і мав ніжне велике серце. До нього завжди тягнулися серця і дорослих, і дітей. Особливо любили дядю Олега діти, мали від нього пораду й поміч. Він і шину велосипеда залюбки підкачає, і виплутає завислого між гілок змія, і казку розповість, і пісню заспіває. Бо й він щиро любив їх – білоголових і чорнявих, сумирних і одчайдушних пустунів, мріяв, аби всі вони були при здоров’ї, росли чесні й чемні, лагідні й дотепні, аби любили рідну землю і шанували працю. Може, саме тому дядя Олег став дитячим письменником Олегом Васильовичем Буценем.


Олег Буцень

Олег Васильович належав до того героїчного покоління,- а народився він 1923 року у місті Києві, – яке, тільки-но закінчивши школу, змушене було взяти в руки зброю, щоб захистити рідну землю від навали німецьких фашистів. Починаючи з перших днів війни і до її переможного кінця, на різних фронтах бив Олег Буцень знахабнілого ворога. Служив він у військовій авіації, багато побачив і пережив. Олег Васильович не любив згадувати, як він воював, і написав про Вітчизняну війну лише два оповідання – «Хлоп’ята» і «Солдатський подарунок». Розповідає він у них про незламну мужність і велику доброту радянських воїнів. Таким сильним, мужнім і добрим, як його герої, був і він сам.


Олег Васильович пішов воювати прямо зі школи і весь час мріяв учитися далі, будь-що продовжити свою освіту. Як тільки війна закінчилася, Олег Буцень 1946 року вступає до Київського державного університету на філологічний факультет і все своє подальше життя присвячує дітям: після закінчення університету деякий час вчителює на Тернопільщині, потім працює на радіо, в редакції для дітей та юнацтва, далі – і до кінця свого короткого життя – редактором у видавництві дитячої літератури «Веселка».

Саме у цей час і пише Олег Васильович свої найкращі твори для дітей, а 1959 року вийшла його перша книжка. Вона називалася «Що розповів калачик». За нею друга, третя, четверта…

Писав він не кваплячись, обдумуючи кожне речення, кожне слово. Своїми планами і задумами Олег Васильович часто “ділився з друзями, з товаришами по роботі. Бувало, годинами розповідав про бачене й чуте. «Знаєте,- каже якось,- був нещодавно в лісі. Лежу під сосною, на небо дивлюся, замислився. Раптом: кап, кап… Що за дивина? Небо як вимито, ані хмаринки. А тут дощ! Приглядаюся,- а то мурахи капають! Поспішають, бач, до хати, поки сонце не сіло. Без парашутів стрибають. Напишу…»
І написав. «Наше відкриття» зветься оповідання.

І котре б з оповідань ти, друже, не взяв – воно правдиве, в ньому є щось нове, цікаве, воно чомусь повчає, від чогось застерігає. Кожне його оповідання лагідне й тепле, як материнська рука, справедлива в гніві і щира в ласці.

Є в цій книжці й казки про природу, вони зібрані у розділі «Солодкий дощ». Діють у цих казках хоробрі муравлики, квіти, гриби – вся наша навколишня природа. Автор ніби закликає пильніше придивитися до їхнього життя: того, хто уважний, справді чекають несподівані й прекрасні відкриття.

Дитячі радощі й пустощі, невдачі й перемоги – справжнє життя вирує в оповіданнях та казках Олега Буценя. Розповідає письменник дітям і про дорослих. Ліричним смутком забарвлене оповідання «Хлоп’ята», а також «Пустощі», де змальовано стареньку бабусю, що терпеливо і так самовіддано чекає свого улюбленого онука з далекого плавання.

Творам Буценя притаманні простота й прозорість, сердечність і щирий оптимізм, м’який гумор. І трохи смутку. Бо його твори – це він сам, такий лагідний і привітний, такий душевно сильний, хоч завжди тяжко хворий.

Олег Васильович Буцень помер 11 жовтня 1986 року. Він мріяв написати ще багато книжок, але не встиг. Важка недуга передчасно зломила його, та не зломила мужньої душі письменника, що живе й житиме в його книжках.

Микола ШевченкоОлег Буцень


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: