Копиленко Олександр (1900-1958)

Народився Олександр Іванович Копиленко в Констянтинограді на Полтавщині у родині залізничника. Дитинство пройшло в Краснограді, де він закінчив школу та учительську семінарію.


Олександр Копиленко був людиною життєрадісної вдачі. Свою літературну діяльність розпочав в 20-і роки 20 століття. У книгах він оспівував багатство людської душі, тайну природи, яку він спостерігав та дуже любив, героїзм трудового народу в боротьбі за здобуття людських прав. Раз у раз виступав з книжками сучасної, тільки сучасної теми, відгукуючись на проблеми, котрі найбільше хвилювали громадськість.

Олександр Копиленко


Перші книги Копиленка – «Кара-Круча», «Буйний хміль», «Іменем українського народу» – висунули письменника в перші лави молодої української літератури. Ці книги за короткий час кілька разів перевидавались.

Копиленко був членом літературних об’єднань «Плуг», потім «Гарт», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту», виконував обов’язки редактора журналу «Всесвіт», співробітничав у товаристві кінорежисерів, літераторів та сценаристів, яке скорочено називалось «Кореліс».

Він подорожував по Середній Азії та по Європі (Чехословаччина, Польща, Німеччина), їздив на відкриття Турксибу, оглядав будівництво Біломорсько-Балтійського каналу, об’їздив всю Україну, бував у Грузії. Подорожі збагачували його новими враженнями, давали невичерпний матеріал для роздумів.

Перша його книжка для юних читачів «Сенчини пригоди» вийшла в 1928 році. Відтоді письменник до кінця своїх днів багато і натхненно писав для дітей і юнацтва, виявляючи у своїх творах неабиякий хист педагога.
Коли почалася Вітчизняна війна, в Олександра Івановича зброєю проти фашистів було слово. Він працював на радіостанції «Радянська Україна», що вела передачі для партизанів і населення тимчасово окупованих районів України. Водночас він писав і оповідання, одноактні п’єси, які видавались окремими книжками, друкувались в українській та російській пресах, передруковувались і в інших країнах – у Канаді, США, країнах Латинської Америки.

Починаючи з 30-х років О. Копиленка все більше зацікавлює морально-етична проблематика, яку він художньо осмислює в сюжетах з шкільного життя. В таких оповіданнях, як «Порізана парта», «Секрет», «Воликове нещастя», через змалювання учнівського колективу, характери хлопчиків і дівчаток дана від­повідь на запитання: що добре, а що погано, хто може претендувати на справжнього лідера, яке зна­чення має свідома дисципліна і справжня дружба? Хоча на різних етапах нашого життя проблеми навчання та виховання позначені своїми особли­востями, твори О. Копиленка застаріли хіба що окремими реаліями, характерними для довоєнної школи. Йому вдалося так художньо переконливо осмислити питання виховання підростаючого покоління відповідно до моралі соціалістичного способу життя, що його твори і сьогодні актуальні, повчальні, здатні приносити естетичне задоволення.

Олександр Копиленко виявив розуміння психологічних особливостей дитини різного віку, її темпераменту, а поряд з цим – делікатність доброї людини у розкритті її внутрішнього світу. Юний читач міг побачити себе збоку, розпізнати свої і чужі хиби, зрозуміти необхідність подолання поганих рис характеру і поведінки. Щоб цього домогтися, автор у творах, де виступають молодші школярі, найчастіше вдається до гумористичних картин, а у творах про під­літків та юнацтво – навіть до сатиричного малюнка (наприклад, Маруся Рожко з «Десятикласників»). Оповідання «Воликове нещастя», починаючи вже із назви, наскрізь проникнуте теплою посмішкою автора. Учень другого класу Волик міг би добре вчитися, якби не відкладав уроки «на потім». Але не вистачає в хлопчика сили волі. Нарешті, сталося справжнє «нещастя». Загравшись, він забув на снігу зошити і книжки, а вчительці нафантазував, що їх забрав страшний велетень. Добра, розумна вчителька повела справу так, що «нещастя» стало початком щасливих змін. Разом з учнями вона заду­малася над перевихованням хлопчика, а всю історію з книгами перевернула в жарт: «Отож і я вчора після засідання в школі поверталася додому. Коли дивлюсь – іде якийсь величезний дядько. У нього в одній руці гармата, а в другій кулемет, а в зубах гвинтівка! Несе твої книжки… я, звичайно, взяла і відібрала в нього твоє майно».

У багатьох характеристиках персонажів Копиленка ліризм, поєднуючись з гумором, добре відтінює життєрадісну атмосферу дитинства.

Деколи в оповіданнях Копиленка для дошкільнят зустрічаються прикрі загальники: «Всі були захоплені працею». («Хата хлопчика-мізинчика»), невідповідні вікові дитини висловлювання – «Бо я їх люблю. Слово честі, люблю!..»

О. Копиленко був одним з творців української анімалістичної літератури, природничого оповідання для дітей.

1934 року Олександр Копиленко опублікував невеличку збірочку оповідань, яка називалася “В лісі”. У ній він цікаво розповів про природу рідного краю, про ліс у різні пори року, ознайомив юних читачів з життям і повадками птахів та звірів України. Оповідання відразу ж здобули широку популярність.

1948 року побачила світ книжка “Як вони поживають”, де поряд з новими було вміщено оповідання з попередньої збірки “В лісі”. Без перебільшення можна сказати, що Олександр Копиленко протягом усього життя доповнював і поліпшував цей природничий цикл, і зрештою, в 1961 році, вже після смерті письменника, книжка була надрукована у найповнішому вигляді. Вона є даниною тій великій любові до природи, яку письменник давно і довго спостерігав та читав.

У творах, присвячених дітям, Копиленко багато пише про природу, про тварин, і не тільки тому, що діти, як відомо, найбільше цікавляться життям тварин, а тому, що сам, люблячи до самозабуття тваринний світ, вважав, що таку любов треба прищепити кожній людині змалку: тільки та людина, котра знає і вміє любити тварину, може бути порядною, шляхетною, доброю та доброзичливою – так вважав Олександр Іванович.
Копиленко любив дітей. І діти завжди відповідали йому взаємною любов’ю. Кохався Копиленко в рибальстві та полюванні, але ніколи нічого не впольовував. Для нього мисливство і рибалка були просто приводом виїхати за місто на природу. Було й таке, що коли приїздив він з друзями на полювання, забував рушницю біля машини, завдавши цим клопоту друзям – шукати рушницю в лісі, коли збиралися додому. І скільки ж було реготу, коли знаходили рушницю біля машини на тому місці, звідкіля рушили на полювання.

Талант Копиленка проявлявся у всіх його захопленнях. Він любив книги і мав прекрасну бібліотеку, він дивував істориків та ботаніків тим, як добре він орієнтується в їхніх науках. Він тонко розумів образотворче мистецтво, і його думку, його рецензії високо цінували художники. А ще він був одним із перших у Києві автомобілістів-аматорів і вже до війни досяг у цій премудрості високопрофесійного рівня.

Передчасно пішов від нас письменник, та ім’я його завжди серед нас. Ним названі вулиці, школи, бібліотеки у багатьох містах. На Дніпрі плаває пароплав з іменем О. Копиленка. Існує премія імені Олександра Копиленка, яку вручають письменникам та художникам за кращі твори, присвячені дітям. Ім’я О. І. Копиленка занесено в Енциклопедію світової літератури.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: