26 лютого. Володимир Самійленко (про Тараса Шевченка)


Є в році день один – його святкуєм ми,

Зібравшися в братерські кола.

Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми

Поетові до ореола.

І скрізь, де ще живуть України сини,

Незраднії народу діти,

Те свято справити зіходяться вони,

Щоб разом плакати й радіти.

І смуток свій несуть за скривджених людей,

І віру в кращий час приносять.

І з стогоном тяжким з намучених грудей

У бога правих правди просять.

І пісня голосна, як наш народ смутна,

Гуде в мелодії чудовній;

У тонах жалібних розказує вона

Про наші болі невимовні.

А там промова знов у пишній похвалі

Тараса гучно прославляє;

І чується тоді, що знов він на землі

І тихим словом промовляє:

“Мені однаково, що бучно так мені

Ви спомин правите щороку;

Мені однаково, що в честь мою пісні

Складаєте в хвалу високу;

Однаковісінько було б мені й тоді,

Якби були мене й забули, –

Але я радий тим, що й у такій біді

Ви ще душею не поснули,

Я радий тим, що в вас любов пережила

Часи страшної безнадії;

Нехай же буде й вам за те моя хвала,

Що в вас живі чуття святії.

Я задля його жив і кайдани знайшов,

Його й на небі не забуду.

Любіть же ви його, працюйте, бороніть

Від темряви, що душу в’яже.

Довічная любов – то мій вам заповіт,

А та любов вам шлях покаже”.

26 січня 1890 р.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: