Бюро знахідок. Анатолій Костецький


Будь ласка, заходьте! Скоріше заходьте!
Усе, що згубили, шукайте й знаходьте!
Я все покажу вам, що є на полицях.
Ви тільки, будь ласка, уважно дивіться.
Можливо, на котрійсь із наших полиць
Ви знайдете те, що згубили колись!

Отут перед вами – загублена совість.
Гадаю, вона в нас лише тимчасово:
Без неї ж не можуть дорослі та діти
І тижня прожити на білому світі…
Згубив її хлопець, який тишком-нишком
Надворі малому підставив підніжку,
У іншого хлопця м’яча одібрав,
Сусідці по парті малюнок порвав.
А тільки спитають у нього: – Навіщо?!
Провину він звалить одразу на інших, тому
Ні в дворі з ним, ні в класі не грають…
Гадаю, він скоро до нас завітає!..
Ну от, подивіться, а що вам казав я!
Уже поспішає по совість хазяїн! –
Ця совість, я бачу, належить тобі?
Будь ласка, бери, але більш не губи!

А тут на полиці – роззява з роззяв,
Найкращий ловець і винищувач ґав.
Давно вже усе він забув і проґавив:
Забув, що він має обов’язки й справи,
Забув десь портфель, авторучку красиву,
Забув і про те він, що мама просила.
А якось на ґаву так рота роззявив,
Що сам загубив себе, бідний роззява!
Ще й досі дивується всюди народ:
Од хлопця зоставсь лиш роззявлений рот…
Як тільки зустріне його хтось із вас,
Скажіть, щоб зайшов за собою до нас.

Ця купа велика — загублений час.
Боюся, що й місця не стачить у нас…
Ось — час для навчання, загублений в школі,—
Його вже, напевно, не вернеш ніколи!
Тут — час допомоги і мамам, і татам,
Який у розвагах втрачали завзято.
Там — час для зарядки, що в ліжках згубили
І разом зі спортом у ліні втопили…
Тут стільки часу погубили невчасно,
Що я вже й не знаю, куди його класти!
Напевно, мені доведеться на дверях
Скоріше прибити табличку фанерну,
Щоб з неї нарешті довідався кожний:
«Загублений час повернути не можна!»

А онде в куточку, далекім і темнім,
Лежить і страждає загублена чемність.
Страждає за хлопця якогось страшенно!..
Він лізе в тролейбус, немов навіжений,
Всідається й дума: «Усі ви — хоч трісніть!
Нізащо у світі не встану я з місця!»
Він запросто дівчинку може принизить.
Для нього повага до старших -дурниці…
Тому-то й страждає так гірко та вперто
Загублена чемність, що може й померти.
Шепоче про себе: «Спасибі!», «Будь ласка!» —
Таким голосочком, що й слухати важко.
Привітно киває голівкою всім
І всім поступається місцем своїм.
Візьміть її швидше, я дуже вас прошу,
А то, бідолаха, загинути може!

Ось — дружба, забута під партою в школі.
Такого чи не бачив я досі ніколи!
Ну як — поясніть мені! — може це бути,
Щоб дружбу, як зошит ручку, забути?!
Два хлопці у класі її загубили —
Вони на перерві з нічого побились.
А друзі ж були – можна заздрити тільки!
Довіку дружили б, якби ж то не бійка.
А з чого вона — невідомо нікому…
Тож порізно ходять віднині додому,
Насуплені в класі сидять на уроках,
І жоден не зробить до друга ні кроку.
А вдома — сумують, зітхаючи тужно,
І згадують часто загублену дружбу…
Я певен: недовго пролежить вона —
Її заберуть неодмінно від нас!

Це – сміх розвеселяй, сидить і регоче,
Неначе його безперервно лоскочуть.
І всі, хто погляне на згублений сміх,
Так сильно сміються, що валяться з ніг!
Лежать — і регочуть, забувши про тишу,
А сміху од того — утричі смішніше.
От тільки хазяїн його — у зажурі…
Од ранку й до вечора ходить похмурий,
Не біга, не гра, не співає, не скаче,
А сяде в якомусь куточку — і плаче…
Хай швидше до нас завітає за ним.
Невже йому весело жити сумним?..

Як бачите, є в нас на що подивитись,
Тому — не соромтесь, дорослі та діти,
Будь ласка, заходьте, скоріше заходьте,
усе, що згубили, шукайте й знаходьте!
І все, що вам треба — скоріше беріть.
Та тільки ніколи в житті не губіть!


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: