Калатало. Ірина Жиленко

Туки-таки…
По кімнаті ходять ходики окаті.
Туки-таки, туки-так –
біга стрілка золота.
В тій хатинці із металу
проживає Калатало,
і товчеться, і кахика –
туки-таки, туки-тики.
І сказала Киця: – Няв!
Я не витерплю ні дня.
Утечу я на край світу.
В коридорі буду жити! –
Навіть Лампа прошептала:
– Майте совість, Калатало! –
І сказав Буфет поважний:
– Ви до інших неуважний!
Відпочиньте!
Сядьте!
Станьте!
Хоч на хвильку!
Хоч на мить –
І зітхає Калатало:
– Вам мене не зрозуміть…
Туки-таки!.. Для людей
я вистукую години.
Я кажу їм: – Час іде.
Не забудь про це, людино!
Час минає, час мина.
Поспішай! Потрібно встигнуть
за життя усе пізнать,
всі шляхи, ремесла, книги,
і природу, і людей…
Не марнуй хвилин безцінних!
Час минає, час іде
невловимо, безупинно…
Мій школярику, спіши!
Вчись у тата, вчись у мами.
Треба встигнуть залишить
по собі хорошу пам’ять,
добру славу,
добрий слід,
добре діло на землі! –
Стрілка бігає по колу.
Туки-таки! Вже пора…
Туки-таки! Час до школи!
І – ні пуху ні пера…

( Ірина Жиленко)