Моїм вчителям. Олеся Овчар


Пролітають роки, довго тягнуться миті…
Скільки їх відійшло, скільки вже пережито.
Забувається зле, марнослав’я минає,
Залишається те, що серця зігріває.

Непомітно зерно засівається в душі –
Вчителі – сіячі, а рілля – їхні учні.
І отак – без кінця, і отак – день за днем
Йдуть за плугом вони віковічних проблем.

Бур’яном пророста безтурботність дитяча,
Збайдужілість черства і наївність ледача,
Та надія свята вчителів не зникає –
Життєдайне зерно у ріллю западає.

І хоча промине і не рік, і не два –
У посивілі скроні заб’ються слова:
Ви пробачте нам те, чого ми не уміли,
Ви пробачте за те, чого ми не хотіли.

Ми пригадуєм Вас, розуміємо слізно –
Для подяки час Є, для подяки не пізно.
Ми вклоняємось Вам за усі покоління,
За зернину в душі, за проросле насіння.

Ми дякуєм вам…

І благаємо щиро: уміння навчити
Передайте нащадкам, щоб уміли любити!


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: