На берегах учительської долі. Володимир Даник


А дні – потоком! Нібито незмінним,
Та як бурхлива хвиля – кожна мить.
Не раз, бува, до пізньої години
Над зошитами вчителька сидить.

Ідуть літа і зовсім не поволі –
Приносять радість і печаль, і біль.
На берегах учительської долі
Стільки тривожних, неспокійних хвиль!

А в зошиті – рядочок за рядочком!
Неначе тінь високого крила.
Дитячі очі – ніби колосочки,
Що їм би тільки сонця і тепла!

Ідуть літа і зовсім не поволі –
І не одна у буднів гостра грань!
На берегах учительської долі
Стільки бентежних мрій і поривань!

Вдивляється у очі юнь крилата!
Шукає до майбутнього мости.
Таки уміють вперто проростати
В дитячих душах зерна доброти.

Ідуть літа і зовсім не поволі –
І пролітають… ніби день один.
На берегах учительської долі
Стільки ще не подоланих вершин!

* * *

Життєвий вир повниться віршами,
Де радість гомінка і сміх –
За інші ніби… і не гіршими,
А все ж… такими, як у всіх!

Бувають струни сумовитими,
Як весняний тривожний лід!
Чого ж навчився ти, учителю,
В кипінні сподівань і літ?!

А дні – і цвітом, і завіями,
Зірками ніжними вночі!
А роки хоч були замріяні,
Але ж їх… спробуй полічи!

То що ж довіриш ти устам?!
Коли узявся – вчити сам!

* * *

Життя нас вчить і ми вчимося
Знанням і… сяйву доброти.
То де ж воно дзвінке колосся –
Отам, де кинув зерна ти?!

Так! Саме так… І в тому й драма,
Що все ж важким вітрам назло,
Уперто зійдуть колосками –
Любов і щирість, і тепло!

І хоч вчимося ми роками
Добру і правді, і красі,
Учитель – це завжди екзамен!
Який здають, на жаль, не всі.

Будні стрімкі… Кипіння справ –
Це шлях, який ти сам обрав!

* * *

О скільки прагнень і надій,
О скільки болю і досади!
Приходить вечір випускний
І ти не знаєш, що казати.

О мить квітуча, зупинись!
Та звідкіля ж він цей рум’янець?!
Бо найгарніша з учениць
Запросить… так, на білий танець!

І скаже (не повіриш сам…)
Така усміхнена і мила,
Вперше довіривши устам:
– А я ж… Я вас завжди любила!

Ось так у погляді і в слові –
І цвіт журби, і біль любові!

* * *

Бувала на уроці тиша –
Не просто тиша… Тиша з тиш!
Бо ти живеш – не просто вчиш!
В промінні мрій найсміливіших…

То ж і кипіло відчуття,
Ну, а з літами усе більше,
Ти вчиш і – що ж воно… життя! –
А не лише наукам іншим.

Ну, а життя – це вир атак…
Ну, а життя – це вам… не жарти!
Бо коли слухають ось так,
То, мабуть, слухати і варто.

Бо древнє ремесло твоє –
Казати так, як воно є!

* * *

То як, учителю, живеться?
Яка у думах глибина?!
А доброту, що є у серці,
Ще доля вихлюпне до дна!

Є те, що скажеш у розмові,
Що хмарою – аж нависа…
А є ж іще краса у слові –
Дзвінка, немеркнуча краса!

Хоч нелегкі і дні, і кроки,
Та не змілів ще серця жар,
Бо є ж іще слова високі,
Слова – зірками серед хмар…

Хоч хмаровиння і густе,
Але душа… Душа цвіте!

* * *

Та – вогнищем стрімким… – натхнення знову –
Чи ранній ранок… а чи пізня ніч!
Життю не просто все ж – відкритись слову,
Бо і життя – це вузол протиріч…

Це не лише натхнення… Це і праця!
Ти – садівник… Бо є квітучий сад!
Є вірші, що для книг і публікацій,
І вірші, що для друзів і шухляд.

Та у поета – непрості орбіти…
Це і колись, і нині, і завжди.
Збагни себе в собі і світ у світі,
Збагни – і щирим словом освяти!

Не чути солодкавого – віват!
Щось удалось… Це серцю свято з свят.

* * *

Стаєш твердим, а не сентиментальним!
Бо і в проблемах – стільки гостроти…
Життя навкруг таке не ідеальне,
Що годі ідеальне десь знайти!

А осінь, як і скрізь, багрянолиця!
Любові й віршам – найвірніше тло.
Та ще напишуть пісню у столиці,
Яке ж чудове… хоч співай… село!

А долі як вдивлятись у обличчя,
То і життя – ну, все ж… не без удач!
Не все у нас – дзвінке і мальовниче!
Не все, повірте… Ну, хоч сядь та плач!

Хоч і щаслива дуже для пера,
Та осінь – це усе ж… сумна пора.

* * *

Та є вони… Колеги між колег!
А серед них знаходяться і… друзі.
В них думи і слова в дзвінкій напрузі,
Квітучі, щирі… поетичний цех!

О, ні не збити їх на манівці!
На погляд не накласти їм полуду…
Бо є… Так, є стривожені співці!
Ще є… серед засмиканого люду.

У них вогнем у серці кожна мить,
Хай навіть мить – гірка і сумовита!
Бо і живе життя їм так болить,
Як і мені не може не боліти.

А тільки, друже, в мить важку затям –
Ти з долею, поете, сам на сам!

* * *

Ото ж і сум, і біль – в рядки свої…
Аби слова не корчилися німо!
Хіба ж поети ці – не солов’ї?!
Бо як болючий нерв – їм кожна рима!

Слова у них співучі і живі,
Такі високі… Мов дніпрові кручі!
Поезії потрібні рядові –
Тривожні, незахвалені, рішучі!

Завжди шукають в слові – глибини…
А ти читай і думай з болем в серці –
Чи ж можеш сам ось так, як і вони?
А коли можеш, то… чи вже вдається?!

Ну, а коли вдається… ну, хоч трохи!
Тоді щирі слова – як цвіт епохи.

* * *

Учителю! Важка твоя дорога…
І твоя дума горда й непроста!
Ти звик оцінки виставляти строго,
А як оціниш сам – свої літа?!

Так, успіхи були… Були й невдачі!
Нестримна радість і гірка журба.
Бо і літа були такі гарячі,
Мов блискавка, що в небі закипа!

Собі оцінку дати неодмінно,
Щоб справжня суть у думці ожила!
Бо є високе слово – Україна…
Яка для серця – ніби змах крила!

А слово з серця соколом полине,
Бо твоя рідна мова – солов’їна…

* * *

Село збідніло… Як же не збідніти?
Коли навкруг – такі важкі часи…
Бо дні так і непросто, й сумовито,
Ніби відлуння давньої грози.

О ні, не всі змогли зажити рани!
Не всі ще проясніли чорні сни.
Було колись: везли синів – з Афгану,
А нині – з іще гіршої війни!

Біда, що і неждано, і розлого!
Що не збагнеш, бува, де фронт, де тил.
Чи мріяв про такий портрет епохи –
На тихім фоні зубожілих сіл?!

В кулак всі сили… і таки пройти –
Цей біль і шквал народної біди!

* * *

Село… Ні, це не міста вир залізний!
Суцвіття хат… і лагідні сади.
Село, де тиша – мов народна пісня…
І де фальшивих звуків не знайти!

Село… Це не тривожний мегаполіс!
Де бачиш всюди – лабіринт шляхів…
Тут у колосся – до колоса колос!
Щирістю дум і сяйвом прапорів.

О, тут знайдеш картини дивовижні!
Розмай краси. Буяння кольорів.
Невже, поете, про квітучі вишні
Ти ще і досі вірша не створив?!

Коротка мить… Але ж – квітуча мить!
На зламі доль і гомінких століть.

За матеріалами: Часопис «Апокриф»: «В обіймах грозового літа». м. Черкаси, «Інтроліга ТОР», 2017 рік.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: