Зміст сторінки
Ніхто не забутий, ніщо не забуте! Наталя Ганжела
Низький Вам уклін, Ветерани-герої,
За сльози, що Вами утерті,
За те, що Ви нас закривали собою
І світ рятували від смерті.
За те, що Вам волю вдалось повернути –
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
Подяка довічна за подвиги Ваші,
Усім, хто упав, хто підвівся.
Всі вдячні Вам щиро – молодші і старші,
І ті, хто ще не народився.
Й тому, що малеча всміхатися буде –
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
За довгі дороги, що пройдено Вами,
Заради життя, сонця в квітні,
За все, що не скажеш скупими словами,
Велике спасибі Вам, рідні.
За слово „герой”, нині смислу набуте –
Ніхто не забутий, ніщо не забуте!
За хліб запашний і за ранки казкові,
За райдуги, посмішки неньки,
За зорі вночі і пісні колискові –
Уклін до землі Вам низенький.
За світле майбутнє, що Вами здобуте –
ніхто не забутий, ніщо не забуте!
Вона усе життя його чекала. Наталя Ганжела
Вона усе життя його читала
І з ранку виглядала у вікно,
Бо все життя з війни його чекала,
Хоча і перемога вже давно…
Були в них про весілля спільні мрії,
Та фронт його у неї відібрав,
З тих пір її і сонечко не гріє;
Якби він міг, якби він тільки знав…
Коли б він вижив просто в тій облозі,
З її ім’ям не вмер би на вустах,
Вона б його зустріла на порозі,
І щастя зажило б у них в руках.
Не вірила вона словам службовим
На жовто-сірих темних папірцях,
Що він загинув ранком пурпуровим,
Бо він їй повернутись обіцяв.
Вона жила, але не посміхалась,
Йому заміни не шукала, ні,
Бо все життя його лише чекала,
Але він залишився на війні…
Маки. Наталя Ганжела
Вдягнуло поле маки яскраві та червоні,
І впали вранці роси, прозорі і солоні.
Всі люди посміхались, забачивши те диво,
І лиш один заплакав так гірко, так журливо.
Згадав він битву давню, й тоді блищали роси,
І друзі в ній лежали, солдати, мов покоси…
Жадана перемога, та ти жорстока, доле,
Від крові переможців було червоне поле.
Він вижив та ніколи не зміг таки забути
Ціну, якою волю вдалося їм здобути.
І люди милувались красою неземною,
а він втирав лиш сльози старечою рукою.
Вдягнуло поле маки яскраві та червоні,
І впали вранці роси прозорі і солоні….
Мій дідусь. Наталя Ганжела
Йому було шістнадцять усього,
А Він ще вік додав – і став солдатом…
Я пам’ятаю посмішку Його,
Коли вітала із травневим святом.
Пройшов усю війну, від а до я,
Важкий тягар упав Йому на плечі…
А завдяки Йолму всміхаюсь я,
І вчителькою буду у малечі.
Онуків, нас, Він медом пригощав,
У сад водив, на річку біля школи,
Казки цікаві нам розповідав,
А про війну… А про війну – ніколи.
Спитаєш якось – тяжко Він зітхне,
І смуток заблищить в очах ласкавих,
А ми не розуміли головне,
Були маленькі дуже і цікаві…
Зібралася родина майже вся –
Традиція сімейна наша давня,
Та час пройшов – немає дідуся,
Він так завжди чекав дев’яте травня…
А іноді, коли цвітуть сади,
Лежить така важка на серці туга,
Та знаю я – зі мною він завжди,
Бо вільне небо – то його заслуга!