Взяла Яся олівець,
олівець-малювець.
Сіла Яся біля столу,
розгорнула папірець:
— Треба тут намалювати
отаку здорову хату!
Вікна. Дах. Димар на нім.
З димаря — великий дим!
Ось травичка. Ось доріжка.
Ось дитинка. Ручки. Ніжки.
Ротик. Носик. Голова.
І волосся — як трава!
Ось на небі сяє сонце.
Довгі промені ясні…
А в сторонці під віконцем
квітнуть квіти запашні.
У дитинки є спідничка,
а на ніжках черевички.
Ще їй кошика зроби —
піде ляля по гриби.
Ліс такий густий, кошлатий,
і дерев у нім багато:
все ялинки та дубки.
Як щітки, стирчать гілки.
А під кожним під дубочком
два грибочки, три грибочки,
ось чотири, ось і п’ять…
Вже нема де малювать!
Враз на сонце, як примара,
налетіла чорна хмара,
чорна-чорна, наче дим…
Ось і блискавка! І грім!
І полився з хмари дощик
на грибочки, на дубочки,
на ялинку, на хатинку,
на малесеньку дитинку,
на волоссячко, на кошик,
ллється дощик, дощик, дощик,
ллється швидко, швидко, швидко!..
І нічого вже не видко!
— Що ж ти, Ясю, наробила?
Зачорнила весь папір.
І протерла, і продерла,
і пробила аж до дір!..
Яся каже: — Ай-ай-я!
— Ай-ай-я!
Яся каже: — Це не я!
Це такий вже олівець,
олівець-малювець!
