Пряма дорога на хрест. Володимир Портянко


«Кобзар» Тараса Шевченка – це явище безумовно світового значення. Про це написано і переписано багато-багато. Але це явище має і свою дату народження – 18 квітня 1840 року.

 

Тарас Шевченко –

То є Україна,

Яку ніякі сили

Не скують…

Його молитви

Досягають Бога,

А замовляння

Зупиняють кров…

«Кобзар» – то є

На хрест

Пряма дорога…

І він один

За нас її пройшов…

(Микола Побелян «Стовпи залізні»…)


Але повернемось трохи назад і повторимо розповідь В. Бородіна, яку він написав у Післямові до фототипічного видання «Кобзаря», яке було здійснене у 1962 році: «Про цензурну історію першого видання «Кобзаря» згадок самого Шевченка не лишилось. У реєстрі рукописів, розглянутих Петербурзьким цензурним комітетом 1840 р., про «Кобзар» записано: дата подання – 7 березня, назва – «Кобзарь, малороссийские песни и стихотворения», кількість сторінок – 20, від кого надійшов рукопис – «от г(-на) Гребінки», цензор – Корсаков, дата цензурного схвалення – 7 березня, дата повернення з комітету – так само 7 березня, видано рукопис Іванові Левченку.

Ці самі відомості, крім згадки про повернення рукопису, є у звіті Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за березень 1840 р.

Отже, стає цілком очевидно, що відомі спогади П.Мартоса, чиїм коштом видано «Кобзар», про проходження «Кобзаря» в цензурі не відповідають дійсності. Адже ініціативу видання і проведення рукопису через цензуру П.Мартос повністю приписував собі. Тим часом наведені документи свідчать, що в дійсності людиною, яка допомагала поетові проводити «Кобзар» через цензуру, був Є.Гребінка. В листах до Г.Квітки-Основ”яненка він ще раніше висловлював своє захоплення поезією Шевченка, можливо, знайомив з рукописами творів поета своїх друзів та знайомих. Восени 1938 р. він взяв кілька віршів Шевченка для опублікування в альманасі «Ластівка».

Звертає на себе увагу не зовсім звичайний факт – цензор П. Корсаков дав дозвіл на видання Кобзаря раніше, ніж рукопис був зареєстрований у цензурному комітеті. В друкованому «Кобзарі» дата цензурного дозволу – 12 лютого 1840 р., а не 7 березня, коли рукопис був офіційно поданий до цензурного комітету. Це дає підстави вважати, що Є. Гребінка, ще не звертаючись до цензурного комітету, очевидно, звернувся з «Кобзарем» приватно до цензора П. Корсакова – свого доброго знайомого, на прихильність якого він міг певною мірою розраховувати. Сьомого ж березня П. Корсаков фактично здійснив уже повторне цензурування «Кобзаря» і в той же день повернув рукопис приятелеві Шевченка І. Левченку.

Як видно з реєстру книг, надрукованих за дозволом Петербурзького цензурного комітету, та із звіту Петербурзького цензурного комітету Головному управлінню цензури за квітень 1840 р., квиток на випуск з друкарні Фішера надрукованого «Кобзаря» підписаний П.Корсаковим 18 квітня 1840 р.».

 


Ось що написав В. Г. Бєлінський в рецензії на «Кобзар» 1840 року в журналі «Отечественные записки»:

“Що ж таке «Кобзар»?  А ось прочитайте початок поезії «Тарасова ніч» і ви дізнаєтесь:

На розпутті Кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата –

Як мак процвітає,

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку вранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує –

Аж лихо сміється…

Тут є і поетичні думи, і історичні легенди, і чари покинутого кохання, і простодушна історія кохання Катерини – словом, всі елементи народної поезії півдня нашої вітчизни.

Але навіщо ж п.Шевченко пише малоросійською, а не російською мовою? Якщо він має поетичну душу, чому не передає її почуттів російською? – скаже багато хто. На це можна відповідати теж запитанням: а якщо пан Шевченко виріс в Малоросії; а якщо його поставила доля в таке відношення до мови, якою ми пишемо й розмовляємо, що він не може висловити нею своїх почуттів? Якщо з дитячих літ його уявлення одяглись у форми південного наріччя, то невже для цього треба закопувати талант в землю? Невже треба заглушати в душі світлі звуки тому тільки, що декілька чоловік у модних фраках не зрозуміє цих звуків, не зрозуміє або не схоче зрозуміти рідного відгомону слов’янської мови…»

А ось що говорить білоруський поет Янка Купала:

«З творчістю великого українського поета я знайомий давно. Я почув уперше його слова, ще не знаючи, кому вони належать. Я почув ці слова з уст білоруських селян.

Я був ще підлітком, коли в одному селі під Борисовом прозвучало:

Од села до села

Танці та музики:

Курку, яйця продала,

Куплю черевики.

Од села до села

Буду танцювати:

Ні корови, ні вола –

Осталася хата.

Пісню співали білоруські селяни білоруською мовою. Слова врізалися мені в пам”ять. Я тоді ще не знав, що цю пісню співає кобзар в безсмертному творі Тараса Шевченка «Гайдамаки». Я дізнався про це, коли познайомився з великим Кобзарем українського народу, коли я обізнався з творами Тараса Григоровича Шевченка… У лихі роки доводилося ховати «Кобзаря». Царський уряд не допускав до народу полум”яних Шевченкових слів…»

А така думка чехословацького письменника Йосипа Секери: “Тарас Шевченко належить нашому народу, ніби він родився в Чехословаччині. Але так само належить він і всім народам світу, тому що ідеали, яким присвятив він себе, які оспівував своєю творчістю поета і художника, близькі і дорогі кожній чесній людині на землі».

Хочу навести іще один вислів Стефана Ткачука (Румунія), який сказав: «Шевченко народився із серцем і розумом генія. Він вийшов із гущі народу, увібрав його силу, виріс на його велетенський зріст й веде свій народ у майбуття.

У кожній Шевченковій поезії сяють, як весняні блискавки, гнівні слова гримкотять, як сердиті громовиці. Прозріння втілено тут у пророцтво.

Шевченко обезсмертив давнину і провістив будучність народу. Він засадив у чорнозем душ калинове цвітіння національної самосвідомості народу. Він мріяв про той великий сад наших народів, який прикрасить политу потом і кров”ю землю в майбутньому.

Він – сонце української поезії. Народившись у тісній хатині з підсліпуватими вікнами, в дідівськім краї, він щороку дедалі ширше обходить своїм світочем усе нові країни, народи, велику нашу планету».

Але повернемось до «Кобзаря»:

А що правда, та воля ота,

Що глумились весь вік над тобою,

То вони, наче мрія свята,

Сяють нам провідною зорьою.

Через те від високих палат

І до кожної вбогої хати

Твій «Кобзар» – є жаданий нам брат,

Чі сестра – жалібниця, чі мати.

Як той круг розгорта по воді

Без упину широкеє коло,

Так немає упину й тобі,

Бо … «дух свят» – не вмирущий ніколи.

(П.Мирний «На 46-ті роковини Т.Шевченка» 1907)

 


А коло хліба на столі,

На само тканій скатертині,

Лежала книга – як святиня:

Людські надії і жалі.

То був «Кобзар».

Його не міг

Ніхто, не вмивши рук, узяти,

Бо він – святий, казала мати,

Він смерть народу переміг!

Його, мов хліба в чорний час,

Просили в позички сусіди,

Зціляючи серця завсіди

Тим словом, що прорік Тарас!

(Іван Гнатюк «Кобзар»)

 


Шептал он родине: Воскрсени!

Свободна будь, пока умру!»

И пел сердечные он песни

Украйне, светлому Днепру…

А там, на родине, уж знали

О нем. Вечерняя заря,

И лес, и Днепр не раз слыхали

Родные песни «Кобзаря»…

Он песни слал домой с чужбины,

Он сердцем жил в родном краю,

Он про судьбу пел Катерины,

Про долю горькую свою…

(Р.Меч «Кобзарь» 1911)

 


Переді мної лежать три “Кобзарі» видані під час Великої Вітчизняної війни у 1942, 1943 і 1944 роках. Я називаю їх «Кобзарями» – фронтовиками. Про ці «Кобзарі» та взагалі про «Кобзарі», які пройшли дорогами війни, є багато спогадів і написано багато віршів:

Я згадую убогу нашу хату

В селі, у повоєнному садку:

В однім кутку ікона – Божа Мати,

Портрет Шевченка в іншому кутку.

Біля лежанки замість столу – скриня

(Це ж треба! Пощадив війни пожар).

Скарби в ній найдорожчі і святині:

Святе Писання й бунтівний «Кобзар».

Я ще малий… Я ще збагну нескоро

Цей дивовижно незбагненний світ…

Святе писання кличе до покори,

Кайдани рвати кличе «Заповіт».

Своєму батьку вдячний я понині –

Мені малому розтлумачив він:

Перед іконою стаємо на коліна,

Щоб з Кобзарем піднятися з колін.

(Анатолій Анастасьєв, «Святині»)

 


…У вікнах пожежі відсвіти, –

Театр і музей догора.

У вікнах жахливі квіти,

Із неба – смертельний град…

Що взяти з собою в дорогу?

Далека вона, важка,

Щоб не зморилися ноги,

Щоб не боліла рука.

…Кругом здригається камінь,

Сусідні будинки горять…

Тремтячими руками

В дорогу я взяв «Кобзаря».

(Олекса Ющенко «Що взяти з собою в дорогу» 1941)

 


Як запалала в небі грізно

Війни кривавая зоря,

Йдучи на битву за Вітчизну,

Я взяв з собою «Кобзаря».

В борні запеклій і рішучій,

Його слова, мов грім гримучий,

Будили силу у мені

І падали, як меч, на ката:

«Карайте, бийте ворогів!»

Плече в плече із руським братом

Ми йшли вперед крізь дим боїв.

Клич Кобзаря:

– За Україну! –

До помсти звав нас.

Вдень і в ніч,

В боях не знаючи спочину,

Я кидався в смертельну січ,

В час випробувань, тривоги,

Помщаючись за ріки сліз,

До дня святої Перемоги

Я з гордістю його проніс.

(Олексій Палажченко «Кобзар»)

 


Розповідь свою про народження «Кобзаря» хочу закінчити строками із вірша Йоле Станишича «Солнечные струны»:

Волны вскипали под небом хмурым,

бились с разлету в речные кручи.

Песня твоя нарастала с бурей,

грозно гремела, как Днепр могучий.

Ветер развеивал прах столетий,

и зарастали травой руины.

Песня твоя! Никогда не истлеть ей,

в песне твоей душа Украины.

В песне твоей золотится колос,

в ней и улыбка и капли пота.

Песня возвысила вещий голос,

ложь ей чужда, и чужда позолота.

То нежно звеня, то гремя сурово,

нежнее лазури, грознее стали

над миром растет Тарасово слово

и осеняет земные дали.

(Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского)

 


і строками із вірша Броніслава Кежуна «Дорога до Тараса»:

На Чернечій горі

Світанкова зоря зайнялася,

Шлях-дорога сюди

Із народної шани іде,

Тут, на Канівській кручі,

Поховано серце Тараса,

Тільки серце Тараса,

А пісня живе між людей!

Бо ніколи й ніде,

Бунтівлива, вона не вмирала.

В ній клекоче вогонь

І прибій океанський зрина.

В прикаспійських пісках,

За сталевим бескеттям Уралу,

За морями далеко

Тарасова пісня луна.

На зорі, в вишині

Перед нами так близько і зримо

Монумент його встав,

Що здалося мені у той час,

Ніби, небо підперши

Міцними крутими плечима,

Він іде по землі,

Сам живий, непохитний Тарас!

(З російської переклав Юрій Стадниченко)

 


«Кобзар» і сьогодні воює за Україну. У 2014 році Відкритим міжнародним університетом розвитку людини «Україна» здійснено видання кишенькового «Кобзаря» для українських воїнів, які відстоюють незалежну Україну. У вступному слові Сергія Кальченка «Вогненне слово Кобзаря» говориться: «Нехай же і цей невеликий «Кобзар», наповнений могутньою силою духу, дасть кожному воїнові невичерпної енергії у боротьбі за рідну українську землю, за правду і справедливість, які все своє страдницьке життя обстоював Тарас Шевченко. Віра у свій народ дала йому і сили, і відваги сказати те, на що не одважився жоден із поетів імперії «рабів і панів». Це справді той «вогонь в одежі слова», який здатний зігріти правдолюбів і спопелити агресорів за їхні безбожні діла. «Діла добрих оновляться, Діла злих загинуть!». Нехай ці пророчі слова Шевченка стануть реальністю нашого сьогодення».

Підготував Володимир Портянко, заслужений працівник культури України.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: