Стаєнка. Олег Герман


Вірші про Різдво

– Присядь, Маріє.. Так і не знайшов

ніде притулку,

лиш в хліві старому…

– Нічого, не печалься. Ранком знов

прийдеться йти.

– Я настелю солому,

щоб ти могла з дороги відпочить…

– Не переймайся.

То веління Боже.

А ослик де? Стомився і… мовчить?

– Та ні, вечеряє з волом…

А, може,

стара стаєнка нас і прихистить

у час тривог?…

Зробив із гілля віник,

перехрестивсь,

з долівки гній мести

почав,

багаття розпалив

і сіна

до ясел вніс.

– Приляж, та не гнівись

за постіль…

– Запашна вона, як спомин…

Накрив плащем.

Всміхнулась.

– Помолись

за нас…

– Я те й роблю.

Спливло рухоме

сплетіння сяйва й тіней на стіну.

Віл румигав.

Вляглись ягнята поряд.

Перед багаттям, у предтечі сну,

схилився Йосиф.

Мерехтливі зорі

творили іскри й гаснули вгорі,

дими звивались до діри у стелі.

Зрадливий холод у нічній порі

злодійкувато крався до оселі.

– Ти спиш, Маріє?

– Ні, молюсь, а ти?

– Я теж… Щось треба може?

– Дяка Богу,

усе гаразд. Хоч трохи прилягти

старайся…

– Добре…

Щоб спалить тривогу

докинув хмизу –

затріщав вогонь,

осел копитом стукав об долівку.

…Блакитний промінь місяця

долонь

торкнувсь,

овечки заспану голівку

обцілував,

стаєнкою поплив

до ясел, до Марії

й зупинився.

Звелася на коліна

й диво з див –

постала в сяйві білому.

Вклонився

їй віл,

і ослик, і овечка теж.

Усе довкіл зазнало переміни,

заблискотіли кольори одеж.

Уже сама сіяє.

В яслах сіно

стає нитками срібла,

і стіна

різно-барвисто мерехтить кришталем;

і стеля, як небесна глибина.

Підлога вся в трояндах.

Мов хорали

із високості промені пливуть;

стаєнка пахне, як бузкові грона.

А ослик так й не втямить в чому суть,

що діється…

Божественна корона,

яку тримають янголи малі,

спустилася на голову Марії.

Любові спалах з неба до землі

перетворився голосом,

тоді

як

взяла дитятко Мати до грудей,

поцілувала в серденько невинне,

бо знала – рани прийме

від людей…

… Стаєнки тіло

обпекли жарини.

(Олег Герман)


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: