Уривок із «Триптиха» Віталія Коротича


Я Шевченко.

Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні,

І у мене в очах застигають блакитні вогні.

Я замовкнув сьогодні навік –

Академік із черні, –

І уперше в житті

Стало дуже спокійно мені.

Не заб»є мене цар,

На фельдфебеля рисами схожий.

Не скарає фельдфебель,

Подібний лицем на царів.

В каземати, у карцер

Ніхто заточити не зможе,

У реєстрах солдатських

Закреслять ім»я писарі.

В потаємних архівах

Убік відкладуть мою справу,

І мене відспівають

Серйозні кудлаті попи.

На могилі моїй

Проростуть ще не бачені трави

Та предивні квітки,

Де нектар солоніший ропи.

Я – поет.

Я – Шевченко.

Є пісня у серці моєму,

Несподівана пісня,

Що ляже у інші серця,

Що на гімни обернеться,

Стане рядками в поеми,

Що ніколи не згине,

Ніколи не дійде кінця.

…Перевтілення душ,

Перевтілення віршів та духу.

Атрибути поетики,

Вічна реальність її.

Пісня стіни зламає,

Здолає катівень задуху

І воскресне –

Як воїн, що зраненим йде у бої.

Я не хочу лежати

Картинно

В віночку із терній,

Щоб зітхали:

«Які в геніальних трагічні кінці!»

Я – Шевченко.

Я вмер.

Я лежу на порозі майстерні.

До мольбертів обличчям,

Із пензлем у правій руці.

-​ Розкажіть мені,

– як це відбулося…

Я давно уже сплю

на високій Чернечій горі.

Вже, прорісши крізь землю,

Є травою моє волосся,

І з легенів моїх

Наддніпрянські шугають вітри.

А на грудях у мене –

сотнефунтовий вічний камінь.

А на камені тому – наче я

у важкій броні.

Я лежу під камінням…

Я похований під роками.

Я нічого не знаю – я ж бо в ночі.

Як там – у дні?!

Я на камені й під каменем –

У землі й металі важкому.

Де мені ви будуєте –

в серці чи в бронзі – дім?

Ви якому вклоняєтесь,

чуєте, ви, якому?

Що в землі?

Чи тому, що в металі стоїть рудім?

Я – Шевченко!

Ви чуєте?!

Зляканий птах злітає,

І зі мною вітаються з Дніпра

важкі кораблі.

Я, крізь час проростаючи,

Вам «Кобзаря» читаю.

Я – не з бронзи.

Я – з плоті.

Я – вічний шматок землі.


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: