В очікуванні свята. Юлія Хандожинська


Вибіг з лісу вовк зубатий
І почав сову питати:
“Сіра, мудра голова,
Чи буде, скажи, зима?”
Сова нібито не чує,
Щось на дереві тупцює.
“Ти глуха, чи що? Не чуєш?
Чи ти в лісі не зимуєш?”
Вовк підстрибує, зазнався,
Дужче крикнуть намагався.
“Я ж тебе, сова, питаю!
То скажи!” “Вовче, не знаю!
Ха–ха-ха!” – сова гукає,
Одне око протирає.
“Ти чого кричиш, зубатий,
Сірий кожушок прим’ятий?
Ти за снігом сумував?
Чи ти зайця наздогнав?”
Тут вовчисько хнюпить носа,
Позирає вгору скоса:
“Просто хочеться вже свят,
Всіх побачити звірят.
І звичайно подарунків,
Що сховалися у клунку.”
“Що для цього ти зробив
Може дерево полив?
Чи звірятам допоміг?
Чи по ягоди побіг?”
Тут задумався вовчисько:
“Свято, справді, дуже близько!
Що ж я можу ще зробити?”

Ось ведмідь біжить сердитий.
Мабуть, в нього щось болить,
Бо не хоче говорить.
“Ти чого, друже, мовчиш?”
“Не чіпай мене, облиш!
В мене вухо й зуб болить,
То потрібно щось робить.
Я боюся, не піду!
Я у паніку впаду!”
“Та не бійся, я з тобою!
Підем в гості до рудої!”

Лікувала всіх лисиця:
“Е, хворіти не годиться!
Де те вухо, що болить?
Зараз будем його мить.
Що у тебе ще болить?”
“Зуб ось тут”, – тихо бурчить.
“Зуб? Немає тут біди!
Віддавай його сюди!”
Вовк злякався, жмурить очі,
А ведмідь уже регоче:
Вже нічого не болить,
На всі зуби реготить!
Вовк ще трохи посидів
І у ліс собі побрів.

Десь взялась сова, гукає:
“Я про справи гарні знаю!
Поспішай вже на обід –
Мед поніс тобі ведмідь!
І без свята буде свято,
Якщо друзів є багато!


Сподобалась сторінка? Поділіться з друзями: