Блись та блись на сонці наша річка,
повилась крізь луки запашні.
А яка ж тепленька в ній водичка!
І пісок м’якесенький на дні.
Поспішає радісно малеча,
цвірінчить на березі щодня.
Вітерець цілує щічки й плечі
і біжить по хвилях навмання.
Поскидали трусики і плаття,
пострибали в воду малюки.
Ой, і любо ж, весело плескаться
у струмочках тихої ріки!
Тут і наша Ясочка голенька.
А навколо — рибок табунці!
Хоче рибку захопити в жменьку,
та ніяк не вдержить у руці…
Всі забули про Юрка малого
— він сидить один на бережку.
Бачить — що це дивиться на нього
крізь рясну зелену осоку?..
Та страшне, зелене… й просто суне…
от-от на хлопчика плигне!
Як гукне Юрасик до Ясюні:
— Ясю, Ясю! Глянь, яке страшне!
А Ясюня звіра не злякалась, замахнулась:
— Геть, зелений звір!
Подивилась жаба. Здивувалась.
Та й плигнула в воду під кушир.
—
Якби ви прийшли сюди, до Ясі,
в наш зелений сонячний садок,—
ціла зграйка зразу б тут зійшлася
сміхотливих радісних діток.
І, напевне, ви почули б миттю
про Ясюню, жваву та метку,
як вона прогнала те страхіття,
що дітей ляка на бережку.
