– Присядь, Маріє.. Так і не знайшов
ніде притулку,
лиш в хліві старому…
– Нічого, не печалься. Ранком знов
прийдеться йти.
– Я настелю солому,
щоб ти могла з дороги відпочить…
– Не переймайся.
То веління Боже.
А ослик де? Стомився і… мовчить?
– Та ні, вечеряє з волом…
А, може,
стара стаєнка нас і прихистить
у час тривог?…
Зробив із гілля віник,
перехрестивсь,
з долівки гній мести
почав,
багаття розпалив
і сіна
до ясел вніс.
– Приляж, та не гнівись
за постіль…
– Запашна вона, як спомин…
Накрив плащем.
Всміхнулась.
– Помолись
за нас…
– Я те й роблю.
Спливло рухоме
сплетіння сяйва й тіней на стіну.
Віл румигав.
Вляглись ягнята поряд.
Перед багаттям, у предтечі сну,
схилився Йосиф.
Мерехтливі зорі
творили іскри й гаснули вгорі,
дими звивались до діри у стелі.
Зрадливий холод у нічній порі
злодійкувато крався до оселі.
– Ти спиш, Маріє?
– Ні, молюсь, а ти?
– Я теж… Щось треба може?
– Дяка Богу,
усе гаразд. Хоч трохи прилягти
старайся…
– Добре…
Щоб спалить тривогу
докинув хмизу –
затріщав вогонь,
осел копитом стукав об долівку.
…Блакитний промінь місяця
долонь
торкнувсь,
овечки заспану голівку
обцілував,
стаєнкою поплив
до ясел, до Марії
й зупинився.
Звелася на коліна
й диво з див –
постала в сяйві білому.
Вклонився
їй віл,
і ослик, і овечка теж.
Усе довкіл зазнало переміни,
заблискотіли кольори одеж.
Уже сама сіяє.
В яслах сіно
стає нитками срібла,
і стіна
різно-барвисто мерехтить кришталем;
і стеля, як небесна глибина.
Підлога вся в трояндах.
Мов хорали
із високості промені пливуть;
стаєнка пахне, як бузкові грона.
А ослик так й не втямить в чому суть,
що діється…
Божественна корона,
яку тримають янголи малі,
спустилася на голову Марії.
Любові спалах з неба до землі
перетворився голосом,
тоді
як
взяла дитятко Мати до грудей,
поцілувала в серденько невинне,
бо знала – рани прийме
від людей…
… Стаєнки тіло
обпекли жарини.